Aquilon

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Aquilon » Історія клубу » Вирізки з газет


Вирізки з газет

Сообщений 1 страница 3 из 3

1

Роман Голощук - 3-6-2003 в 20:44
Лицарським турніром, середньовічним балом та концертом старовинної музики відкрили 1 червня новий туристичний сезон в Олеського замку. Від учора і впродовж літа щогодини від Львівської галереї мистецтв до Олеського замку курсуватиме маршрутка, аби усі пошановувачі старовини змогли поринути в атмосферу забутих культурних цінностей. Лицарі змагатимуться за прихильність дами серця, а стрільці покажуть вправність у стрільбі з лука та арбалета. Відвідувачам замку також запропонують концерти старовинної музики з серодньовічними танцями та святкування традиційних українських свят. Усе це Львівській галереї мистецтв, філіалом якої є Олеський замок, вдалося організувати з туристичною фірмою “Сам” за підтримки Ради туризму Карпатського регіону. До цього часу потенціал Олеська майже не використовувався, тоді як замок варто перетворити на значний туристичний осередок, -- переконаний начальник обласного управління туризму Андрій Клімашевський. Туристів планують привабити не лише до Олеська, але й до усіх замків “Золотої підкови”, -- зазначила представниця Рали туризму Прикарпатського регіону Ярослава Павлюковець. Частину туристичних грошей спрямують на ремонт та реставрацію замку, -- повідомив заступник директора Львівської галереї мистецтв Зеновій Мазурик. Влітку різноманітні турніри, концерти та бали відбуватимуться в Олеську щосуботи та щонеділі. А наприкінці сезону планують організувати всеукраїнський лицарський турнір,- повідомляє радіо Люкс .

Ну шо, дописувачі Форуму - гайда на лицарський турнір ?

--------------------------------------------------------------------------------
Роман Голощук - 3-6-2003 в 20:50
Ще невеличка стаття про відкриття туристичного сезону „Золота підкова”

1 червня в Олеському замку відбулося урочисте відкриття туристичного сезону „Золота підкова” замків Львівщини.
Урочистості розпочалися з концерту середньовічної музики у виконанні ансамблі старовинної музики „Річеркаре”, керівник Андрій Легкий; Львівського камерного оркестру ЛМА під керівництвом Мирослава Скорика, художній керівник і концертмейстер Артур Микитка. Одразу після цього розпочався лицарський турнір, який провів Львівський лицарський клуб „Аквілон”. Керівником цього клубу є Андрій Пехник, посвячений у лицарі в шотландському місті Единбурзі.
Начальник Управління курортів та туризму Львівської ОДА Андрій Клімашевський зазначив, що в Західній Європі, згідно з офіційною статистикою, 30% туристів є відвідувачами замкових споруд. За його словами, щоб розпочати туристичний сезон в замках Львівщини був обраний саме Олеський замок, у якому, можливо, народився Богдан Хмельницький. Андрій Клімашевський зазначив, що сама держава не здатна розвинути туристичну інфраструктуру, ”цим повинні займатися і держава і підприємницькі структури”. Андрій Клімашевський також повідомив, що в межах цьогорічного туристичного сезону будуть залучатися студенти на волонтерські роботи з благоустрою замкових територій.
Програма туристичних культурно-мистецьких заходів в Олеському замку розрахована на весь літній сезон. Щосуботи та неділі у замку відбуватимуться різноманітні культурні заходи. У програмі: лицарські турніри, стрільби з лука й арбалету, середньовічний бал, концерти старовинної музики, середньовічні танці, а також святкування традиційних українських свят (Зелені свята, Петра і Павла). Окремі дні присвячені культурі Франції, кельтській культурі. На завершення туристичного сезону планується провести всеукраїнський лицарській турнір.
Джерело - [url= --[/url]

0

2

Андрій Пехник
Герої меча і магії: втікачі від реальности чи останні лицарі?
© А.Пехник, 2001

1. Толкієнізм як класика літератури

Усе на світі з чогось починається. Толкієнізм теж не був винятком із цього правила. Одного разу, у 1937 році, нічим не примітний професор англійської літератури Джон Роналд Руел Толкієн (John Ronald Reuel Tolkien) опублікував чарівну (у всіх значеннях цього слова) казку “Гобіт, або мандрівка туди і назад” (в українському перекладі О.Мокровольського - “Гобіт, або мандрівка за Імлисті гори”). У 1955-1956 роках було надруковано її розширене, так би мовити, повномасштабне продовження - трилогія “Володар перснів”. Через 10 років, у 1965-му, після перекладів на низку европейських мов, трилогію видають у США. У тому ж році вона випадково потрапляє на очі американським неформалам. І почалося...

Твір та його автор стрімко набирають популярности, у 1965 році постає Американське толкієнівське товариство; приблизно тоді ж Толкієн отримує шанобливе прізвисько Професор. Далі все - справа техніки. Як гриби після дощу, з’являються клуби та асоціації толкієністів, при цьому спектр їх учасників простягається від бунтарів проти всіх та усього до філологів, захоплених літературним талантом та ерудицією Професора. З’являються переклади усе новими й новими мовами. Під бурхливу радість фанів Середзем’я підкорює світ.

2. Толкієнізм як закономірна випадковість

З точки зору сучасного оглядача, успіх толкієнівської серії був абсолютно закономірним. До Толкієна алгоритм написання гітової фентезі-книжки був простим і невибагливим (багато хто, зрештою, й досі його використовує). Для початку, наче у комп’ютерній грі, треба обрати одного із кількох стандартних персонажів. Стартовий набір включає:

а) варвара - бойову машину із підвищеними бійцівськими якостями та вродженим імунітетом до всього, крім їжі та випивки (як правило, вино та іноді - пиво; при цьому самогон, зрозуміло, категорично виключений якщо не зі сценарію, то принаймні з опису), а також напівоголених красунь, як правило, незайманих, попри всю їхню напівоголеність;

б) лицаря - більше криці та моральних засад порівняно з попереднім пунктом, однак рефлекси та природна опірність організму дещо менші;

в) сучасника - тобто звичайну (хоча, як виявляється згодом, не зовсім) людину з нашої епохи, яка відчуває себе тут не на місці і внаслідок щасливого збігу обставин: невдалого наукового експерименту, залізничної катастрофи чи (за особливої бідности авторської фантазії) простого удару блискавки, опиняється в альтернативному вимірі (минуле, інша планета чи просто “загублений світ”), де отримує нагоду спробувати себе в ролі варвара чи лицаря.

При цьому, без огляду на номінальні початкові відмінності між різними персонажами, напрямок їхніх апґрейдів жорстко детермінований: “елітний воїн” - “полководець”, і, врешті - “король”. Крім того, кожному персонажу із певною періодичністю випадає призова гра у ролі “коханця” - переважно для того, аби не дати читачеві заснути...

Пізніше до стандартного стартового набору персонажів додалися: амазонка (феміністичний варіант варвара), маг і чарівниця. При цьому структура апґрейдів залишилася незмінною, з тією тільки різницею, що маг за рівнем сексуальної активности лише трохи поступається маніякам трьох попередніх типів, натомість амазонки з чарівницями під кого завгодно не лягають, принаймні у перших двох третинах книжки.

Моя іронія щодо традиційних стандартів фентезі може видатися надто в’їдливою, однак не можна заперечувати, що навіть блаженної пам’яти Роберт Говард, визнаний класик, з якого всі завжди списували і списуватимуть аж до смерті жанру фентезі, у своїх творах хронічно повторюється. Найцікавіше, що Говард і сам відчував шаблонність свого Конана, однак спроби відмовитися від нього призвели лише до створення його духовних братів-близнюків Амальріка та Кулла; при цьому антураж “новоствореної” планети Зуран та давньої Атлантиди виявився настільки схожим на конанівську Гіперборейську еру, що персонажів можна у кращих марктвенівських традиціях перекидати туди і назад із твору в твір без жодної шкоди для сюжету і психічної рівноваги не надто уважного читача.

Тому підхід Толкієна, хоча й був обраний інтуїтивно, тобто за рахунок особистих нахилів та зацікавлень автора, був просто приречений на успіх. На відміну від своїх попередників та сучасників, котрі створювали своїх шаблонних суперменів, яких закидали у не менш шаблонні нескінченні пригоди, Толкієн створив цілу низку абсолютно живих, характерних і правдоподібних героїв. Ба більше - він створив цілісний світ, у якому ці герої існують, і пояснив, чому вони так існують. Толкієн створив міт, чи, точніше, мітологію. Як це не парадоксально, саме Джон Толкієн у другій половині ХХ століття (!) створив усі ті стереотипи, котрі нині прийнято вважати традиційними британськими легендами. Саме з його легкої руки гноми з жадібних підземних рудокопів стали найкращими ковалями, ювелірами та воїнами Середзем’я, носіями найкращих військових традицій; саме за його примхою ельфи з класу підлуватих лісових духів перетворилися на веселих і мудрих істот (як це, цікаво, поєднується?), найпозитивнішими з усіх позитивних персонажів. Я вже не кажу про те, що саме завдяки Професорові вигадане ним слово “гобіт” (hobbit) – чудернацький гібрид слів “людина” (homo, латинською мовою) і “кріль” (rabbit) – згодом стало ледь не символом старої доброї Англії, а у 1970 році було включене до Оксфордського словника англійської мови.

3. Толкієнізм як філософія

Якщо професора Толкієна не зараховують до категорії “видатних філософів ХХ століття”, то лише через його надмірну “філологічність”. Простіше кажучи, в тіні геніального філолога (саме філолога, а не просто письменника) Толкієна самобутній філософ Толкієн загубився так само безнадійно, як геніальний поет та драматург Вільям Шекспір начисто затьмарив промінням своєї слави видатного психолога Шекспіра. І якщо “Сильмарилліон” Професора часто іронічно називають “Біблією толкієніста”, то при цьому до уваги, як правило, не беруть той факт, що це, по суті, і є Біблія. Біблія, переспівана на рівні казки для тих, хто у своєму житті саму Біблію в очі не бачив і до рук не брав.

Справді, у “Сильмарилліоні” можна знайти не просто відлуння, а достоту переспів біблійної легенди про сотворіння світу, про бунтівного янгола, про вигнання з раю, про шлях страждань, самопожертву та дар вічного життя. Словом, це не просто “Біблія толкієністів”, а “Біблія для толкієністів”.

Якщо “Сильмарилліон”, як і належить квінтесенції всього багаторічного акту толкієнівської деміургії, просто-таки зобов’язаний був вмістити в себе всю “глибоку мудрість жанру”, то й іншим, динамічнішим творам Професора аж ніяк не бракує філософської глибини. Наприклад, у “Володарі перснів” крізь динамічну канву сюжету чітко проступають кілька “вічних ідей”. По-перше, боротьба Добра зі Злом. Зрозуміло, Добро тут миле, маленьке і пухнасте, а Зло – потужне і дуже-дуже зле, однак, як і повинно бути, завдяки вмілій грі та сприянню арбітра-долі наприкінці другого тайму (чи четвертого періоду – хто якими категоріями мислить) Добро все одно неодмінно переможе з переконливим відривом.

По-друге, визначальною у всьому сюжеті є теза про роль “маленької людини”. Я особисто схильний підозрювати, що навіть сама ідея створення боягузливого маленького і схильного до клептоманії викрадача-гобіта служила у підсумку одній ґлобальній меті – дати цьому генетичному непорозумінню шанс перерости себе і за рахунок проявлених чеснот схилити шальку терезів і відвернути неминучий тріумф Зла. У контексті цього абсолютно логічними є ідеї жертовности, що беруть свій початок ще у напівдитячому “Гобіті” (згадаймо готовність Більбо зазнати негараздів і пожертвувати чесно заробленою часткою скарбів і навіть дружбою гномів заради досягнення вищої мети), а також милосердя (саме “помилуваний” Горлум/Гам-гам врешті-решт призводить до перемоги Добра). Інші важливі ідеї включають сенс життя, відповідальність перед прийдешніми поколіннями та готовність до дороги у вічність. Словом – повний філософський набір. Це вже – без іронії. Читайте. “Хто має очі – побачить...”

4. Толкієнізм як ідеологія

Водночас не слід забувати, що “Володаря перснів” Професор писав для британців (зокрема для сина – військового льотчика) у Англії в роки Другої Світової війни, і не в останню чергу - з ідеологічних міркувань. З одного боку, він мав слугувати противагою давньоґерманським епосам - скандинавській “Старшій Едді” та німецькій “Пісні про Нібелунґів”, а також – псевдо-англосаксонському Беовульфові, скандинавське походження якого навряд чи може викликати сумнів. З іншого боку, величезний вплив на сюжет трилогії вчинила сучасна Толкієну політична ситуація, насамперед - Друга Світова війна; практично вся книжка тією чи іншою мірою відображає англійські реалії й традиції. Це і географічні орієнтири - сувора і дика, але заразом сильна і справедлива Північ (Шотландія), затишний (через Голфстрім) і патріархальний Захід, дикий Південь і чужий та ворожий осередок зла - Схід. Ліси - надійний притулок лучників-ельфів, а водночас - символ чосерівської “веселої старої Англії”; пустелі – навпаки - апріорі ворожа за своїм характером арена бойових дій (Хрестові походи+колоніальні війни+африканська кампанія проти Німеччини). Ставлення до гір неоднозначне, оскільки це, з одного боку, батьківщина вільних кланів гномів (шотландська вольниця, імідж якої змінився на позитивний лише у XIX столітті завдяки Вальтерові Скотту), а з іншого боку - прихисток ворожих британцям піктів, остаточно винищених або асимільованих аж у пізньому середньовіччі. Це і тяжіння до яскравости і блиску обладунків (лицарство) та зеленого сукна (Робін Гуд), на противагу до темних обладунків і чорних, коричневих і червоних стягів армій зла.

5. Толкієнізм як тоталітаризм

Філософські ідеї, якими ненав’язливо пронизані всі твори Професора, мають один суттєвий недолік – надто вже вони ненав’язливі. Тексти Професора можна читати як завгодно. Можна – як філософський трактат, а можна – як черговий екшн в стилі графоманських саморобок “а-ля Конан”. Тому велика вада і одночасно причина надзвичайної популярности толкієнізму серед осіб з невисокими розумовими здібностями полягає у його догматичності. Якщо “Сильмарилліон” не дуже надається для спрощеного прочитання, то “Володар перснів”, а тим більше “Гобіт”, знайомством із якими обмежується пересічний фанат Професора, абсолютно категоричні: добро - воно і за Імлистими горами добро. Адже воно добро тому, що воно добро. Погані - вони погані тому, що роблять погані речі. Хороші - вони тому хороші, що не дають поганим робити погані речі. Однак для цього вони вбивають поганих, тобто теж роблять погані речі - і від цього, зауважте, зовсім не стають поганими. Адже зробити погане поганому означає зробити добре (мінус на мінус дає плюс)! Все просто: орки, які вбивають заради поганого Мордора - погані; люди, які вбивають заради хорошого Гондора - хороші, і жодного іншого тлумачення тут бути не може. Навіть “Сильмарилліон” - найглибша і найфундаментальніша праця Толкієна (якщо не рахувати незакінчених ним “Незакінчених оповідей”), не дає чіткого пояснення, чому хороші - хороші, а погані - погані. Все дається як аксіома: ось вони, погані - фас! А чому вони погані - не вашого розуму справа. Звучить дуже знайомо, правда?

Можна припустити, що єдиною причиною, чому толкієнізм не міг розвиватися в СССР, було те, що з ідеологічної точки зору боротися треба все ж на благо комунізму, а не на благо абстрактних світлих сил, а бойовий клич “За Гондор!” для пересічного совка не настільки милозвучний, як “За Батьківщину!”, і до того ж викликає певні неприйнятні звукові асоціації. Інакше все було б доволі просто: “ми” - уособлення добра (СССР та країни соцтабору = Гондор із союзниками, партія - світле лицарство, класики марксизму-ленінізму в ролі богів та провидців, науковці - маги-характерники науки, а армія - вона і в Середзем’ї армія). При цьому “вони” (а зовсім не ми, як вони вважають) - “імперія зла”, їхні армії - орки чи, в кращому разі, масове збіговисько кочівників; “їхні” крилаті ракетні назгули наводять жах на всіх, однак ми знайдемо на них артефакти. В ролі “злого” божества виступає нажива (якої у нас, зрозуміло, нема і бути не може), разом з її верховним ідеологом (взяти хоча б Адама Сміта чи видавців “Wall Street Journal”), а дрібними божками, шаманами та лжепророками слугують Мак’явеллі із Фройдом. Побудувати аналогічну модель протистояння з “їхньої” точки зору ще простіше: основний мотив - захист релігії та принципів чесного підприємництва від злісних комуністичних орків, котрі не мають нічого святого.

6. Толкієнізм як форма протесту

Толкієністська ностальгія за лицарством з її епічністю, запереченням матеріальних цінностей та однозначним поділом на добро та зло, хоча й відповідала стереотипам “старої доброї Англії”, проте суперечила духові наживи та конформізму - панівній ідеології Америки часів “холодної війни”. Масовою формою пасивного протесту проти реальности стала так звана “втеча у Середзем’я”, тобто те, що ми зараз називаємо толкієнізмом, і що у 60-ті роки за своїм спрямуванням та масштабами можна було порівняти з рухом гіпі.

Вплив головних ідей Толкієна – таких, як милосердя, значущість окремо взятої “маленької людини” (гобіта), самовдосконалення та боротьба із самим собою, а також встановлення розумних меж влади та законослухняність правителів, були настільки високими, що, якщо, наприклад, гасло валлійських шахтарів кінця 80-х років: “Де ж король Артур?” сприймалося передусім як курйоз чи свідчення наївности, то популярне гасло 60-х “Гандальфа – в президенти!”, попри свою очевидну навіть для авторів сміхотворність, означало цілком конкретні вимоги до іміджу кандидата.

Неважко помітити, що підвищення інтересу до толкієнізму, особливо до рольових ігор, припадає на періоди соціальної, політичної чи економічної нестабільности у суспільстві і збігається з підвищенням інтересу до містики (астрологія, хіромантія) та систем, що знижують стрес, гарантують стосовний спокій (йога, буддизм), безпеку (різноманітні єдиноборства) та однозначність. У США це, наприклад, Корейська та В’єтнамська кризи. В СССР за будь-які спроби рольових ігор (наприклад, Карнавал 1980 року у Феодосії) суворо карали. Однак із “перебудовою” совєцькі толкієністи поступово посміливішали до такої міри, що у 1990 році провели перші Всесовєцькі гобітські ігри (вдумайтеся у словосполучення!). І нічого їм за це не зробили. У наступному році були проведені наступні ігри, через рік - ще одні. Однак розпад СССР та організаційні проблеми спричинили розпад всесоюзного руху на реґіональні; при цьому одним із толкієнічно найпотужніших реґіонів стала Україна.

7. Толкієнізм як гра

Спершу толкієнські ігри виникли як моделювання подій, описаних у книгах Професора. Потім виявилося, що імпровізувати в межах своєї ролі набагато цікавіше, ніж просто відтворювати написаний сценарій. Так з’явилися ігри сучасного зразка.

Суть гри проста - це вічне протистояння добра і зла. З одного боку виступають “світлі сили” (люди, ельфи, гноми, гобіти), які захищають загальнолюдські цінності - свободу, братерство і приватну власність (свою, зрозуміло), а також безкорисливу любов. Їм протистоять “темні сили” (здебільшого орки, тролі та назгули, а також неідентифіковані кочові племена), які насаджують голод, розбрат і повний комунізм. Кожна команда/раса має свою фортецю (яку сама будує, сама ж і обороняє), власні військові загони, королів і полководців, а також свою місію та кілька “магічних” предметів, що можуть посприяти у її виконанні. Воїни кожної раси мають свої переваги та слабкі місця. Люди - найуніверсальніші, але не мають додаткових очок на жодний вид зброї чи обладунку; гноми - такі собі незґрабні ходячі танки із дворучними бойовими сокирами та молотами (зрозуміло, гумовими); ельфи - неперевершені лучники та розвідники; орки мають перевагу при користуванні шаблями та ятаганами, у той час як тролі - тупі й практично нездоланні (через твердолобість) неповороткі туші із довбнями.

Крім воїнів, принцип дії яких очевидний, існують також маги - білі (добрі), чорні (відповідно - злі), сірі (найрозумніші), а також усілякі сіро-буро-малинові чаклуни невизначеної орієнтації. Цим останнім усе фіолетово - вони із затуманеним із похмілля містичним поглядом блукають полігоном і намагаються перетворювати все, що рухається, на те, що не рухається, і навпаки. Але на них і так ніхто не зважає.

Ще існують майстри – організатори гри. Від їхнього таланту та авторитету залежить, якою саме буде гра, і чи відбудеться вона взагалі.

Більшість команд дотримуються тієї чи іншої спеціалізації. При цьому вважається, що кожна раса мала б дотримуватися і власної орієнтації. Однак для зміни команди чи ігрової орієнтації необхідно лише зуміти обґрунтувати її необхідність цитатами з книг Професора чи поточною “політичною ситуацією”. Тому на іграх завжди присутній елемент балагану, що різко знижує відповідність першоджерелам, проте аж ніяк не зменшує задоволення від самої гри. Наприклад, на іграх 2001 року, що проходили під Хмельницьким, в ролі ельфів виступали “професійні” орки; фортеця людей (Гондор) назагал сильно нагадувала зоопарк – окрім людей, у ній мешкали: “професійний” некромант, що тимчасово виконував обов’язки верховного служителя світлих сил; блакитний гном (названий так переважно за колір одягу); плем’я безпритульних, але, незважаючи на це, “добрих” орків, а також цілий виводок гобітів. При цьому сама Гобітанія ще у перший день свого існування внаслідок інтенсивної еміґрації залишилася чисто географічним поняттям, оскільки кожен табір/команда вважала за справу престижу “завести” бодай одного гобіта – на щастя. Армії імперії зла (Мордору), яка, згідно з трилогією, мали достоту затопити усі землі, за три дні гри лише один раз виходили зі свого неприступного укріплення (неприступного тому, що ніхто і не намагався туди приступити), зате два підрозділи “добрих” веселих гномів з ранку до вечора тинялися полігоном і намагалися взяти штурмом усі укріплення, які бачили - тобто переважно своїх сусідів і союзників ельфів.

8. Толкієнізм як спосіб життя

Середовище толкієністів надзвичайно строкате та неоднорідне. Зводити феномен толкієнізму до звичайної гри чи впадання у дитинство - такий же ж нонсенс, як прирівнювати мореплавство до мистецтва конструювання паперових корабликів. Загалом те, що невтаємничені із поблажливою посмішкою називають словом “толкієнізм”, охоплює спектр понять та напрямів не менш різноманітний, аніж, скажімо, філософія чи релігія. У цьому і полягає причина популярности цього “зсуву” - кожен може знайти тут збочення до душі. Диференціювання можна проводити за різними критеріями. Насамперед це, звичайно ж, класична опозиція “добро-зло”. Толкієністи першого покоління поголовно були якщо не лицарями у сліпучих обладунках, то як мінімум третьоґатунковими ельфійськими принцами; у наступних хвилях відчутно простежується зростання частки прихильників темних сил (а й справді, це ж круто - бути могутнім некромантом чи принаймні орком, якого всі бояться і гидують ним). І, якщо для “світлого” воїнства характерне ледь не догматичне дотримання якщо не християнських, то принаймні кращих поганських традицій, то серед “чорних” толкієністів щедрим цвітом розквітли найрізноманітніші альтернативні культи – від невинного буддизму до відвертого сатанізму. При цьому межа між грою та реальністю іноді розмивається аж до цілковитого зникнення.

Серйозність ставлення до теми теж достатньо різна. З одного боку, існують окремі індивідууми, котрі і в реальному житті тижнями не знімають зі себе обладунків чи ігрових костюмів, доводячи до непритомности співробітників чи однокурсників. Частина з них спілкується між собою високою квенья (давньою ельфійською мовою), якою володіє значно краще, ніж державною, і цитує напам’ять цілі сторінки з трилогії. З іншого боку, на кожній грі обов’язково присутнє стадо бовдурів обох статей, які ніколи в житті не читали книжок Професора, декотрі навіть через поважну причину - через неписьменність. Для більшости з них слово Толкієн - щось середнє між базаром та назвою легкого наркотику, а вся різноманітність клинкової, древкової, ударної та метальної зброї описується збірним терміном “дрин” або ж “фігня” (друге слово – це, звичайно, не сам термін, а найдоступніший варіант його перекладу на пристойну мову).

Толкієнізм, особливо рольові ігри, взагалі приваблюють найрізноманітніші категорії. Серед його адептів є й романтики, яким тісно у сучасному “надто прагматичному” світі, і мрійники, які хочуть створювати свою “історію” і писати про неї саги, є невдахи, які хочуть відчути себе великими і сильними, дрібні шкідники, що хочуть мати можливість спробувати себе у масштабніших злодіяннях, і правдошукачі та мазохісти, які мають тут усі можливості героїчно загинути за праведну справу. Є інтелектуали, яким подобається процес плетення інтриг та хитросплетіння таємної дипломатії, та бійці, які не оминають жодної сутички. Потенційні Наполеони мають змогу спробувати повести в бій армії (якщо ті за ними підуть), а непотенційні дегенерати - зробити зі стародавнього портеру не менш стародавній йоржик.

9. Толкієнізм як новітнє лицарство

Всередині того, що збірно називають толкієнізмом, існують три дуже різні за своїм характером напрямки, настільки різні, що вони не розсварилися між собою лише через ворожість зовнішнього середовища. Перший - класичні толкієністи, тобто ті, хто був описаний вище: великі діти, які все ще вірять у казку, розбавлені дегенератами, котрі ні у що не вірять. Головне - костюм і манери поведінки повинні відповідати обраній ролі. Щоправда, можливі різні трактування останнього твердження: одні вважають, що автентичний костюм ельфа повністю відповідає стандартному “прикидові” гіпі, при цьому лук тримається, як гітара; інші наполягають на необхідності нанесення макіяжу. Одні орки для досягнення потрібного ефекту вдягають зимовий одяг хутром назовні, інші вважають, що вистачить просто не митися. Підходи бувають різні, однак основне для справжнього толкієніста - віра. Непохитна віра у те, що маг - він і в Африці маг, і якщо він каже “бум!” - це блискавка, чи принаймні бодай якась поганенька вогняна куля. Віра у те, що всі світлі - хороші, а темні - погані (у темних сил вірування у цьому пункті діаметрально протилежні). І, звичайно ж, непохитна віра у те, що гра - це і є справжнє життя, в той час як справжнє життя - лише бліда подоба гри. Бійці з них ніякі, тому визначити справжніх толкієністів на полігоні дуже просто - їхня фортеця переходить із рук до рук, як почесний вимпел чи люлька миру, бо її хронічно беруть штурмом всі, кому не ліньки, від важкопанцерних кнехтів до місцевих ведмедів і ховрахів.

Другий тип - спортсмени. Для них основне - військові дії: штурми, сутички, поєдинки “дуельного” типу і славна перемога за будь-яку ціну. Вони - природжені бійці, хоча б тому, що нічого іншого робити просто не вміють. Обладунків вони робити самі теж не вміють, тому, якщо і трапляється щось справді цікаве, то можна сміливо закладатися на останнього вставного зуба, що воно або куплене, або зроблене на замовлення, або ж принаймні відібране як трофей. Взагалі, типовий обладунок спортсмена - ватянка, залізний шолом і хокейні рукавиці. У цьому, звісно, є свій резон - який зміст тягати на собі тридцятикілограмовий сталевий обладунок, якщо легка ватянка цілком незгірш захищає від дерев’яного меча?

Однак саме у цьому пункті спортсмени кардинально розходяться з іншою важливою, хоча й стосовно нечисленною групою - істориками. Історики, чи, точніше, прихильники історичного фехтування, навпаки, стверджують, що найважливішою є саме реалістичність бою та відповідність його специфіці тієї чи іншої епохи. Якщо для толкієніста найважливіше - атмосфера казки, а для спортсмена - радість переможної битви, то історик у першу чергу “приміряє на себе” певні історичні події, пробує себе у ролі реального, а не казкового чи ідеалізованого куртуазного лицаря. Тому історика не влаштовує бутафорська ватянка. Його п’янить тягар обладунка, важкі кроки, від яких вгинається земля на ристалищі. “Я теж так можу!” - ось у чому радість фаната історичного фехтування. І водночас сталевий обладунок - не просто костюм чи данина традиції, але й сувора необхідність: хоча “історичники” і вміють працювати “іграшковою” дерев’яною зброєю, для них більш звична робота з залізом. Зрозуміло, що жодна ватянка не захистить від удару важким залізним мечем чи сокирою, навіть незагостреною. Стримати удар не завжди можливо, не кажучи вже про те, що при цьому втрачається більша частина задоволення від реальности сутички. Тому обладунки доводиться робити на совість. При цьому кращі з них практично не поступаються історичним аналогам.

У середовищі толкієністів спостерігається висока спеціалізація на командах. Так, якщо київські клуби “Ратник” і “Скалаґрім” та одеська “Баварія” виявляють претензії на чемпіонські титули у чисто спортивних повноконтактних боях, то київський “Мордор” є, на мою думку, одним із найцікавіших рольових клубів у сучасній Україні. Водночас молодий хмельницький “Воїн”, попри певні організаційні труднощі, небезпідставно претендує на роль західноукраїнського центру ігрового моделювання. Досвідчений одеський “Тангар” є, на мою думку, найяскравішою шоу-командою сьогодення, в той час як львівський “Галицький лев”, попри незаперечні бойові якості та професійне володіння “залізом”, доволі серйозно зарекомендував себе науковими дослідженнями та реставрацією історичних пам’яток, а також виховною роботою серед молоді.

Очевидно, що наведена класифікація є дещо умовною, оскільки більшість клубів тією чи іншою мірою виходять за рамки “своєї” групи. Можна виділити, наприклад, рольовиків-істориків – рольові клуби, що відіграють не “фентезюшні” племена і раси, а цілком реальні народи та епохи із “земної” історії. При цьому рівень спеціалізації і навіть фаховости теж буває різним. Одні команди (наприклад, київська “Норвегія”) до дрібниць відтворюють не лише костюми та обладунки, але й побут та манеру бою обраної епохи (відрізняючись від “чистих історичників” лише обмеженістю свого образу). У багатьох інших ситуаціях вибір буває чисто випадковим, зі стелі (точніше, з географічної карти), звідки, щоб “бути, як люди”, методом наукового тицяння пальцем вибирають “незайняту” країну (що в нашу “перенаселену” толкієністами епоху зводиться до вибору між поки що нічиїм баден-баденським князівством, Намібією та Західним Самоа). Іноді доходить до курйозів. Наприклад, “слов’янське плем’я угорців” було дуже здивоване, коли йому делікатно натякнули, що угорці мають до слов’ян приблизно таке саме “родинне” відношення, як монголо-татари. Ще більше були вони здивовані, коли виявили, що самоназвою племені є зовсім не “угорці”.

10. Толкієнізм як засіб русифікації

Якщо для пересічного обивателя толкієнізм просто чужий, то для “щирого українця” він - двічі чужий через русифікованість.

Справді, середовище класичних толкієністів переважно російськомовне (як, зрештою, і більшість населення неньки-України). Хоча реально жодної ворожости чи упереджености щодо української мови немає, однак, якщо лідери та “законодавці мод” поголовно розмовляють “на общепонятном”, то всі решта приходять до висновку, що так і має бути. Тому, коли україномовний “Галицький лев” погодився взяти участь у рольовій грі та командою дебютував на вже згадуваних іграх 2001 року, ставлення до нього на полігоні спочатку було настороженим: нахаб вирішили провчити. Однак після того, як дебютанти досить впевнено відбили штурми чотирьох професійних бійцівських команд поспіль, ворожість змінилася радістю від появи нового достойного супротивника, і наступна частина ігор проходила в атмосфері дружби та повної демократії у мовних питаннях.

Слід зазначити, що російськомовність середовища толкієністів є радше вимушеною, аніж природною. Річ у тім, що майже вся творчість Професора перекладена російською, причому деякі тексти мають по кількадесят різних перекладів. Деякі версії вже стали ортодоксальними для справжніх фанів. Українською ж мовою перекладів немає, окрім вже згадуваного “Гобіта” у, на жаль, не надто точному перекладі Олександра Мокровольського. Водночас українські видавці чомусь вважають багатотисячний ринок українських толкієністів безперспективним (принаймні так деякі з них коментували свою відмову на пропозицію автора цих рядків про видання вже готової української версії перших двох книг трилогії). Тому, через повну відсутність загальноприйнятої термінології і традицій, на повноцінну українізацію толкієністського руху в Україні розраховувати поки що не доводиться.

11. Толкієнізм як засіб виховання

Якщо моральні аспекти толкієнізму та споріднених із ним рухів і можна поставити під сумнів, то могутній потенціал цих рухів як освітніх та виховних інструментів не підлягає сумніву. Цілком природний для підліткового віку потяг до лицарства, шляхетности, справедливости та взаємодопомоги можна і треба використовувати у виховних цілях. Злочинній романтиці вулиці можна повноцінно протиставити ще більшу романтику лицарства. Спільний захист фортеці (і навіть її побудова, особливо під загрозою близького штурму) набагато більше сприяє укріпленню дружби та взаємопідтримки, аніж спільна втеча з уроків. Спільні маневри піднімають як дух команди, так і здатність до взаєморозуміння.

Що ж стосується пізнавального значення, то натиск лавини закованих у залізо “ворогів” за один-єдиний раз дає для розуміння середньовічної історії набагато більше, ніж десять шкільних уроків. Спробуйте - переконаєтеся, що попри всі прочитані історичні книжки та переглянуті фільми ви не мали й близького уявлення про справжнє середньовіччя! (Це - стандартне враження від першої повноцінної битви, і винятків я ще не зустрічав.) Після одного такого уроку Куликівська чи Ґрюнвальдська битва перестають бути простими схемами з підручника, наповнюючись багатими власними відчуттями та образами.

Скажімо, учасники проведеної у вересні 2001 року вже згаданим львівським клубом “Галицький лев” спільно з “Пластом” імітаційної рольової гри для старшокласників “Давня Русь” зізнавалися, що під час підготовки команд та упродовж двох днів гри засвоїли для себе корисних знань з історії більше, аніж упродовж усього навчання у школі. При цьому підготовка обладунків змушувала вивчати особливості озброєння та військової тактики не лише обраного племені, але і його супротивників; необхідність створення правдоподібних автобіографій та ведення господарства обумовлювала вивчення звичаїв та економіки, а потреба спілкування з Верховним богом (Перун у слов’ян, Один у варягів/вікінґів тощо), роль яких виконували представники “Галицького лева, що “опікувалися” відповідними командами, змушувала орієнтуватися і в основах відповідної релігії.

12. Толкієнізм як не-толкієнізм

Досі терміном “толкієнізм” я називав усе розмаїття рухів і течій, які до певної міри мають дотичність до прогулянок полігоном в ігровому костюмі та розмахування дрином більшої чи меншої небезпечности. Річ у тім, що слово “толкієнізм” є усталеним терміном на позначення такої діяльности. Водночас для кожного, хто бодай трохи мав справу із рольовими іграми, очевидною є абсурдність такого узагальнення. По-перше, далеко не всі так звані “толкієністи” взагалі читали Толкієна. По-друге, полігонні рольові ігри зводилися до Толкієна лише на перших етапах свого становлення. У наш час існує понад півсотні різних авторів та текстів, за якими ставлять ігри; що ж, тоді залишається – вигадувати окрему назву для кожного напрямку? І розплодяться тоді на українській землі говардисти, сапковісти, буличісти, желязністи-амберисти, катнеристи, нортоністи, андерсоністи, макнамаристи, маклаудисти і просто скоттисти. Потім піднімуть голови перумовісти, леґуїністи, ліндґреністи та кіплінґісти-мауґлісти, а з ними стартрекісти та старкрафтисти. Потім монолітний рух ліндґреністів розколеться на ліндґреністів-карлсоністів та ліндґреністів-пеппідовгопанчохістів, і перші будуть під салюти з іграшкового пістолета урочисто поїдати на даху булочки та зображати привида (що завершуватиметься польотами з даху найп’яніших учасників дійства), а другі - жбурляти у міському парку (імітація безлюдного острова) полущеними каштанами (імітація кокосових горіхів) у беззахисних перехожих (імпровізована імітація мавп та піратів). Зрештою, незаплямованою у своїй первозданній чистоті залишиться хіба казочка про курочку Рябу - поки і з неї врешті не зроблять бойовик.

Звичайно, описана ситуація абсурдна. Абсурдною вона є ще й тому, що багато клубів (переважно - спортсмени та історичники) взагалі не мають чіткої спеціалізації. На ігри вони їздять передусім для того, аби розім’ятися і поспілкуватися. Відповідно, вигадати якийсь новий термін для позначення цих клубів ще важче. Тому, хоча за браком достойних конкурентів термін “толкієністи” залишається найуніверсальнішим, а відтак і найпоширенішим, до його використання слід ставитися з обережністю.

13. Толкієнізм як гамлетівська дилема

Зрештою, при будь-якому ставленні до толкієнізму, відповідь на запитання “бути йому чи не бути” залишається однозначною: бути! Колосальний потенціал цього руху просто не може зникнути безслідно. Та це й на краще: так жити значно цікавіше. Спробуйте - переконаєтеся!

0

3

Общество  3 сентября 2006 06:21:12  Автор: Братья Балагановы   
В лісах під Львовом водяться гноми
Гноми, хоббіти, ельфи, чаклуни та герої існують не тільки у книгах. Персонажі Джона Рональда Руела Толкина непомітно живуть серед нас. Але варто їм отримати сигнал, почути бойовий ріг, і вони візьмуться за зброю. Не дивуйтесь, якщо збираючи у лісі гриби ви почуєте брязкіт заліза та побачите як б’ються між деревами заковані у лати воїни.
Була неділя і я поволі йшов лісом, збираючи гриби. Почувши на лісовій дорозі, що йшла неподалік брязкіт і грюкіт чобіт я подумав, що це марширує військовий загін. Але що було робити солдатам в вихідний день у лісі? Заінтригований я розсунув руками кущі і завмер з відкритим ротом. Повз мене, виблискуючи латами, йшов загін середньовічних рицарів...

Хто я і де мої речі, або гноми атакують

Рицарі не звертали на мене уваги, зосереджено карбуючи крок. Аж раптом на пагорбі, що піднімався над дорогою з правої сторони, почали з’являтись якісь люди. В руках в них були справжні арбалети.

„Кіно знімають”, - подумав я, озираючись по сторонах, - „от тільки де знімальна група?”

Тим часом арбалетники прицілились і вистрілили. Стріли вдарили у рицарів на дорозі, а слід за стрілами, вниз, з пагорбу, кинулись воїни. Першим до загону, який підняв назустріч нападникам щитами, підбіг воїн із секірою. Він підняв її над головою і з ревом врізався в налаштований до відбиття атаки стрій...

Поклавши кульок з грибами на землю я став спостерігати за тим, як розгортались події. Битва була недовгою. Не витримавши напору рицарі почали тікати до лісу. Їх не переслідували.

Воїн що першим розпочав рукопашну зняв шлем і посміхнувся мені. Дивлячись на нього я вирішив, що остаточно запрацювався і прийшов час проситись у відпустку – переді мною стояв гном. Справжній гном, такий як у фільмі „Володар кілець”. Бритий наголо гном, з бородою, кільцем у носі та купою кілець у віхах.

- Мужик, кульок загубив, - сказав він і затиснувши шлем під пахом почав підніматись на пагорб.

Я, все ж таки, наважився наздогнати загадкового воїна. Він запевнив, що з головою в мене все в порядку, просто, через збіг обставин, я став свідком однієї з гри рольовиків.

Інтерв’ю з гномом

У повсякденному житті гнома звуть Діма Сахаров. Він один з засновників рольового руху на Львівщині. Дмитро - філософ, письменник, музикант. Після знайомства у лісі ми обмінялись телефонами і друга наша зустріч відбулась вже у Львові. Дмитро запросив мене в гості і погодився дати невеличке інтерв’ю.

- Дмитро, що для вас рольові ігри? Це спосіб самовираження, чи, можливо, відпочинок?

- Скоріш за все це друге життя. Рольові ігри це не тільки біганина з мечами по лісі. Існує дві течії рольників – толкіністи, та історична реконструкція. Основну масу толкіністів складають підлітки. Вони захоплюються книгою „Володарі кілець” Джона Рональда Толкиена і наслідують його персонажів. Для цього не треба багато уміння. Достатньо приклеїти скотчем ельфійські вуха, взяти в руки якийсь дрючок і гордо сказати я Квас Керогаз, ельф такого-то рівня и такого-то року розливу. Історична реконструкція має за мету відновлення подій якогось певного історичного періоду. Ті хто віддає перевагу історичній реконструкції поглиблено вивчають історію, відтворюючи не тільки зброю і обладунки того часу, а й звичаї, танці та манеру ведення бою. Якось на одну з ігор приїхала білоруська команда, ми були вражені їхньою зброєю та вбранням. Вони те тільки, візуально, в точності повторювали вибрану епоху, в них навіть обладунки були виготовлені саме таким способом, як це робили в давнину.

- Ви дуже схожі на гнома, так як їх описував Толки. Чому ви обрали для себе саме цей імідж?

- Все почалось з гри ADND. Ця абревіатура має розшифровку яка переводиться з англійського як „пригоди підземелля та дракони”. Це теж рольова гра, але на відміну від того що ви бачили у лісі, в неї можна грати не виходячи з квартири. Це більше гра уяви, гра розуму. Існує ведучий гри, та кілька гравців. Кожен гравець створює для себе уявного героя, діями якого він буде керувати. Цей герой пересувається по вигаданому світу, знаходить уявні речі, виконує завдання. Граючи у таку гру я вигадав собі образ гнома. Він мені так сподобався, що і у повсякденному житті я, іноді, став діяти так як мій уявний герой. Бачите? Навіть виглядати став як гном. Взагалі ADND дуже захоплююча логічна гра. Починав я як гравець, а зараз перейшов у ранг ведучого. Бути ведучим цікаво, але і дуже складно. Ось, наприклад, я кажу гравцям, що вони знаходяться коло входу в печеру. Вони можуть сказати що підуть у середину, можуть піти направо, або наліво, можуть розділитись, чи повернутись назад. Я, як ведучий, повинен передбачити всі їх дії і приготувати розвиток кожної з ситуацій.

- Для цього треба мати неабияку уяву. Дмитро, ви не пробували себе у епістолярному жанрі?

- Так я пишу і маю опубліковані твори. Поки що лише два. Зараз готуюсь до написання Історико-критичного аналізу Біблії.

- Чому ви обрали саме цю тему?

- Знаєте, я досить критично відношусь до християнства у такій формі як його зараз сповідують. Не зі всім згоден. Взагалі я завжди цікавився релігією. Зараз читаю лекції з Теології. Спочатку на ці лекції, з цікавості, приходило 15-20 чоловік, зараз збирається п’ятдесят-шістдесят чоловік. Я запрошую на лекції представників різних конфесій. Ось, недавно, в нас був муфтій.

- Окрім рольових ігор та лекцій ви займаєтесь ще й музикою?

- Так. До недавнього часу була така група „Тостер”. Вина розпалась і зараз я із своїми друзями організував групу „Люстри Чижевського”. Навряд чи ця група набуде великої популярності. Ми граємо тяжку музику і наші тексти занадто жорсткі щоб всім подобатись. Не думаю, що нас покажуть по телебаченню (посміхається). Вас дивує назва? Вона виникла спонтанно. Одного разу ми з товаришами йшли повз аптеку на вітрині якої висів папірець з написом „Люстри Чижевського”. Тільки пізніше ми дізнались, що це очищувач та іонізатор повітря. Ця назва дуже добре підходить нашій групі.

Ігри для дорослих

Грати у рольові ігри почали у Європі наприкінці 19-го століття. Групи ентузіастів збирали старовинну зброю та обладунки і влаштовували рицарські поєдинки.

Масовості ігри набули після виходу в світ книги Джона Рональда Руела Толки на „Володар кілець”. Після закінчення Другої Світової війни ця книга потрапила на очі американським неформалам і спричинила справжню епідемію „толкінізму”.

Слово хоббіт (одна з рас вигаданих Толкіном) у 1970 році було включене до Оксфордського словника англійської мови.

До появи нового захоплення у СРСР віднеслись з насторогою. Деякий час намагались навіть заборонити. Але рух набував сили. У 1990 році були проведені перші Всерадянські хоббітські ігри.

В Україні рольові ігри почали активно розвиватись у 1985-1987 роках. У Львові був створена організація „Галицький лев”, а незабаром з’явилось і об’єднання „Срібний вовк”, одним з ініціаторів якого і був Дмитро Сахаров. Також у Львові діє клуб „Аквілон”, Голова якого – Князь (Андрій Пехник) очолює команду львівських толкіністів.

Почались з’являтись навіть професійні команди – одеський “Тангар”, київська “Норвегія”, та інші.

Регулярно проходять ігри: Княжий град, Київкон, Дерево на руїнах.

Битва не на життя, а на смерть

Обладунки рольовиків зроблені не з фольги і навіть не з жесті. Мечі та сокири в них теж справжні – металеві. Демонструючи серйозність обладнання Дмитро дозволив мені вдягнути на голову свій бойовий шлем і зі всієї сили влупив по ньому ніжкою від крісла. Я не відчув ні болю від удару, ні струсі. Натомість на ніжці залишилась велика вм’ятина.

Дмитро попереджає: „Якщо ви зібрались їхати на рольову гру, готуйтесь до того, що вас будуть бити”.

Серйозні травми на таких боях отримують рідко, а от синяки – річ звичайна. Якщо вам дуже боляче слід лягти на землю, показавши тим самим, що здаєтесь. Доки ви на ногах – стережіться. Гном Кумар запевняє, що коли в груди попадає стріла з арбалета, нехай просто дерев’яна, без наконечника, відчуття не найкраще. На одній з ігор він захищав збудовану спеціально для цього бою фортецю і зловив кілька таких стріл. Наприкінці бою сталась ще більш неприємна подія – Дмитра збили зі стіни ударом бойового молота. Він впав на землю з триметрової висоти і не дивлячись на обладунки отримав травми, через які до закінчення гри мусів відлежуватись у палатці.

Середньовічні рицарі проти рицарів закону

Попасти на гру не так легко як здається. На Інтернет-сайтах рольовиків завчасно вивішується об’ява про заплановану гру. Існує сценарій гри, та ключові постаті. Простіше, якщо ти член якогось з існуючих клубів. Клуби подають колективну заявку на участь. Якщо ж ви приїдете на таку гру самі, то спочатку вам прийдеться здати невеликий екзамен, до якого входять питання з історії, техніки безпеки та техніки бою. Вас не допустять, якщо вам ще не виповнилось 16 років.

Ключовими фігурами сценарію, як правило, стають досвідчені рольовикі, які присвятили рольвим іграм левову частку свого життя. „Прикладом може служити капітан одеської команди, Боромир”, - каже Дмитро, - „йому вже за сорок, але залишати цей спорт він не збирається”.

Перед початком гри кожен учасник отримує ігровий паспорт і страховий поліс. Від гравців, також, вимагають підписку про те, що вони знають на що йдуть. Організатори попереджають місцеві владу. Дмитро розповідає, що одного разу був випадок, коли на гру приїхав автобус міліціонерів. Хтось повідомив їм про незрозуміле пожвавлення у лісі. Дехто з учасників запропонував влаштувати баталію – мовляв, вони з щитами та у шоломах і ми також, але організаторам вдалось владнати все мирним шляхом.

До речі, правоохоронцям перемога не світила. На Великі ігри збирається понад тисячу чоловік. Це справжнє військо більшість з яких досвідчені вояки, які не вперше тримають меч у руках.

Влад Якушев, Львів.

0


Вы здесь » Aquilon » Історія клубу » Вирізки з газет