Aquilon

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Aquilon » Історична книга » Військо Каролінгів


Військо Каролінгів

Сообщений 1 страница 2 из 2

1

в эпоху первых Каролингов

Состав вооруженных сил. Комплектование

Обширная империя Карла Великого, обнимавшая в VIII - начале IX вв. территории нынешних Франции и западной части Германии, была основным военным центром Европы в период раннего Средневековья. Со времени Меровингов армия франков значительно увеличилась в размерах: практически всегда первые правители из дома Каролингов выставляли силы, численно превосходящие противника. Войска рекрутировались преимущественно из собственно франков (в том числе рипуарских), хотя в состав армии входили наряду с ними также представители других германских (бургундов, байоариев, позднее лангобардов) и южногалльских (провансальцев, окситанов) племён. Воины-профессионалы - мелиты, предтеча рыцарства, со времени античности известные как соции (socii), - составляли личное войско (exercitus) правителя (майордома, короля), превратившееся при первых представителях дома Арнульфингов/Каролингов в небольшую постоянную армию - т. наз. скару (искаж. exercitus) - а также отряды наиболее значительных магнатов. Из объединенных сил магнатов формировалось общее войско (exercitus generalis). Этот порядок, безусловно, сохранялся в восточных провинциях Франкского государства (Австразии), а также, по-видимому, в северо-западном регионе (Нейстрии) и в покорённой франками Бургундии. При Карле Великом скару составляли молодые воины, несшие службу непосредственно в королевском дворце (пфальце) и в его окрестностях и подразделявшиеся по тогдашней иерархии в зависимости от степени профессиональной подготовки на три ранга: учеников (scholares), обученных (scola) и непосредственно воинов королевского дворца (milites aulae regiae). Региональное военное руководство первоначально было возложено на тех королевских наместников (графов), кто назначался для управления пограничными территориями (марками) и вновь покорёнными областями, где сохранялась опасность мятежей, но затем, когда франкская гегемония в той или иной местности оказывалась достаточно упроченной, видную роль в командовании начинали играть церковные иерархи - епископы и аббаты; наряду с графами и другими королевскими вассалами (лейдами) они являлись предводителями собственных воинских формирований, были ответственны за военный призыв, экипировку и обеспечение боеготовности войск.
Военная служба всё теснее связывалась с владением или держанием земли; вид службы, количество (и качество) вооружения и экипировки каждого воина определялись в зависимости от размера его лена. Формально нести военную службу должен был каждый свободный мужчина: отказ или уклонение от неё карались смертью. Однако в действительности воинская обязанность в различных территориальных составляющих империи распределялась по-своему: в некоторых областях местные жители, включая монахов и священников, по-прежнему самостоятельно защищали свои крепости, селения и города, но на юге королевская (императорская) власть всё чаще и активнее опиралась на мелитов. Большинство из них были родом из южногалльского региона - Прованса, Аквитании, Гаскони; наиболее эффективной силой показали себя наёмные отряды гасконцев. Кроме того на службе у франкских королей находились вестготы, эмигрировавшие из Испании в ходе её покорения арабами; при Карле Мартеле и Пипине Коротком они составляли ядро легкой конницы, однако во время походов Карла Великого постепенно уступили это первенство лангобардам. Кавалерийские части пополнялись также басками, бретонцами, фризами и жителями покорённых земель Восточной Германии. Несмотря на то, что в войнах той эпохи роль конницы неуклонно росла, пехота по-прежнему сохраняла своё преобладание в войсках. Пешее ополчение - баннум, или лантвери (ландвер), как его называли в германоязычных областях, - могло быть в случае вражеского вторжения мобилизовано из любого военного округа каролингского государства. Дополнительно на ополченцев возлагались обязанности заготовки провианта и фуража, возведения и поддержания в боевом состоянии пограничных укреплений. Оборона таких укреплений, в особенности на неспокойных восточных границах, обычно поручалась отрядам местных воинов-профессионалов (варда).
Из современных источников можно почерпнуть также некоторые, впрочем, очень скудные, сведения о стратегии и тактике франков. Очевидно, что вследствие преобладания пехоты, для переброски войск на большие расстояния должны были широко использоваться водные пути (об этом свидетельствуют и строки дошедшего до нас письма Карла Великого, где он, призывая на войну настоятеля Сен-Кантенского аббатства, требует «чтобы все ленники были готовы к плаванию на лодках, если мы захотим совершить морскую переправу». Нередко войска франков, благодаря их большой численности разделялись на две армии, атаковавшие неприятеля с разных сторон и соединявшихся на вражеской территории. Такая тактика использовалась Карлом Великим в частности, при вторжении в Ломбардию (773 г.), в войне против арабов в Испании (778 г.) и во время одной из саксонских кампаний (794 г.). По-видимому, франками широко использовались силы верховой пехоты в дополнение к собственно кавалерии. Тщательная подготовка наступления, обеспечение его соответствующими ресурсами и техническими средствами, использование тайных ночных передвижений и конечно же беспощадное подавление сопротивления в покорённых землях - делали франкскую армию грозным орудием экспансионистской политики первых Каролингов.
Прослеживаемая по историческим свидетельствам забота об состоянии пастбищ перед тем или иным военным предприятием, ясно указывает на то значение, которое франки придавали в армии лошадям. Лошади же оставались наиболее ценной частью военной добычи, - но утверждение, будто конница составляла в войсках той эпохи доминирующую силу, относится лишь к области гипотез. Целый ряд доказательств позволяет судить, что именно благодаря быстрой и маневренной пехоте армия Каролингов получила своё бесспорное тактическое превосходство, тогда как конница использовалась в основном для нанесения внезапных молниеносных ударов или в ходе преследования противника; случаи массированной верховой атаки у франков, вероятно, крайне редки. Почти достоверно можно утверждать, что франки в VIII и начале IX вв., в противоположность своим соседям аварам и лангобардам, обходились при верховой езде без стремян: эпоха Карла Великого не сохранила никаких указаний об их использовании, и стремена не найдены ни в одном из франкских захоронений VII-VIII вв. Относительно небольшое распространение имели шпоры. Сомнительно предположение, будто толчком к активному развитию конницы у франков традиционно известных своим пешим боевым порядком, послужила угроза арабского вторжения из Испании: следует отметить, что арабы тоже полагались в бою преимущественно на верховую пехоту, нежели на собственно конницу. Скорее всего расширение использования конницы относится к более позднему времени, когда франкам пришлось отражать натиск норманнов с севера, венгров с востока и арабских морских пиратов с юга (IX-Х вв.). Опираясь на свидетельство «Фульдских анналов» от 891 г., можно заключить, что уже к концу IX столетия франкская армия полностью состояла из конных воинов. Стоимость вооружения и экипировки всадника, хотя и понизившаяся при Карле Великом, всё же оставалась достаточно высокой, и содержать даже небольшой отряд конницы могли позволить себе лишь король и наиболее состоятельные из местных магнатов. При конной атаке применялся способ «лежащего копья», когда всадник сжимал копьё ладонью, повёрнутой вверх, одновременно удерживая древко локтем под мышкой, и наносил удар, сила которого увеличивалась благодаря скорости коня. Этот способ вполне подходил к установившемуся порядку построения конницы - небольшими, но компактными отрядами, - заимствованному из военной практики древнего Рима и рассчитанному на тактику «атака-отступление-атака». Правда, изменился аллюр: вместо рыси, чрезвычайно утомительной для тяжеловооруженного наездника, был избран лёгкий галоп, позволявший успешно маневрировать в атаке.

Вооружение и экипировка

Вооружение и экипировка, принятые в войсках франков, вообще незначительно отличались от позднеантичного типа: сказывалось преобладающее влияние Византии. Наиболее полное, хотя, без сомнения, поэтически гиперболизированное описание франкского воина, оставил нам св. Ноткер Сен-Галленский, рассказывая о самом Карле Великом, осаждавшем Павию. Основной комплект оружия и доспехов тяжеловооруженного всадника, как о том говорят другие источники VIII столетия, в частности, «Рипуарская правда», - включал шлем, доспех для защиты тела (бруину, фр. broigne), поножи, меч, ножны для него, копьё и щит. Всё это снаряжение достигало стоимости в сорок четыре солида (для сравнения укажем, что крестьянская корова стоила три солида), и обладали им очень немногие: большинство конных франкских воинов обходились куда более скромным и дешёвым набором, зачастую не имели шлема, бруины или меча, а основным их оружием было копьё. Однако значение этой лёгкой конницы в течение IX в. постепенно снижалось. Гораздо меньше сведений дошло до нас о вооружении пехоты той эпохи. Безусловно, сохранили свою важность луки, но их эффективность с развитием бронированной конницы заметно падала. Пешие алеманнские воины использовали мощные луки выше человеческого роста. Около этого времени начали применяться тяжёлые пики и датские секиры с длинной рукоятью. Немало вопросов доныне вызывает употребление и конструкция доспехов, например, упомянутой выше бруины. Скорее всего, она представляла собой чешуйчатый металлический или роговой панцирь на кожаной или матерчатой основе, с длинными юбкой и рукавами для защиты ног и рук - прообраз более позднего хауберта. В дальнейшем (ок. середины IX в.) заимствованные у венгров, появились отдельные доспехи для ног и бёдер.
Копьё оставалось наиболее дешёвым, а, следовательно, наиболее распространённым оружием и употреблялось как пехотинцами, так и всадниками. Наконечник копья имел у втулки (насада) особые крыльца или утолщения, препятствовавшие слишком глубокому проникновению оружия в тело жертвы. Ещё ранее были известны копейные наконечники с длинной втулкой, защищавшей древко от поперечного рубящего удара. Франциска - метательный топор германцев - в каролингскую эпоху полностью уступила место саксу - однолезвийному ножу, постепенно трансформировавшемуся в короткий тяжёлый меч - скрамасакс. Вообще меч являлся самым престижным и дорогостоящим (из-за трудоёмкости изготовления) оружием, носимым, как правило, только знатными людьми. Неудивительно, что он был предметом особой заботы владельца, регулярно подвергался чистке и хранился в ножнах, которые изнутри подбивались промасленным мехом.

Укрепления и осадное дело

Сохранилось мало свидетельств об использовании франками полевых укреплений и укреплённых лагерных стоянок. Из военных правил каролингской эпохи можно заключить, что крупные армии, скорость перемещения и маневра которых, естественно, оказывалась небольшой, возводили несложные деревянные укрепления, рассчитанные не на длительную оборону, а только на случай внезапного нападения. Допустимо, что другие европейские завоеватели использовали аналогичную защиту гораздо более эффективно: забегая вперёд, стоит упомянуть об обнесённых рвом и частоколом и неуязвимых для франкской тяжеловооружённой конницы лагерях захватчиков-норманнов в IX веке. Вообще, стремительная военная экспансия, которой определялся рост империи Каролингов, не способствовала совершенствованию искусства фортификации. Даже стены королевских замков по большей части обеспечивали лишь видимость защиты, а не реальную безопасность. Более надёжные «королевские форты» (curtes regiae) располагались в стратегически важных пунктах, строились по образцу старых римских укреплений и зачастую на их же фундаменте. Они имели ров, земляной вал и стены из толстых брёвен, переплетённых хворостом, служили постоянными военными базами и убежищами, но вряд ли могли выдержать длительную осаду. По-настоящему мощные крепости находились лишь там, где систематически велись боевые действия (как например в Саксонии).
В осадной войне франкские воины эпохи первых Каролингов применяли передвижные камнемётные машины, по конструкции, очевидно, приближавшиеся к позднеантичному типу и рассчитанные преимущественно на штурм ворот, а не стен, а также тараны, приставные и верёвочные лестницы, деревянные навесы (тестудо), функции которых иногда выполняли сцепленные щиты ратников. При оценке боевых качеств осадных приспособлений следует отметить тенденцию пропорционального подчинения их эффективности интересам мобильности войска. Уязвимыми перед ними оказывались лишь небольшие укрепления, в то время как осада крупного города-крепости могла занять несколько месяцев, а то и лет. В этом случае франки, следуя методике римлян, насыпали перед городскими стенами земляной вал, куда водружали камнемётные машины и самострелы - орудия с горизонтальной траекторией выстрела. Позднее в употребление вошёл мангонель - большая праща-бич на высоком станке-лафете - ранний прообраз мортиры.

Я. С. Семченков
Источник: журнал "Сержант" №7, стр. 43-48

0

2

Держава Каролінгів.

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатні-шого зі своїх представників -- Карла Великого -- отри-мала назву династії Каролінгів.

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. -- як королі. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала:

у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;

розоренні маси вільних селян-общиників, які, втра-чаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залеж-них людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верстви:

перша -- великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми земля-ми переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;

друга -- тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.

Значну частину цих залежних людей становили на-щадки галло-римських рабів, колонів, вільновідпуще-ників, германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні про-міжні групи населення: дрібні та середні алодисти се-лянського типу, що частково також користувалися пра-цею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони трима-ли землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес аграрного перевороту VIII -- початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франк-ського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського -- майордома Карла Мартелла.

Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська

діяльність.

Карл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори -- саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну Галлію, погро-жуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє поклала край подальшому просуванню арабів у Європі.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, по-стало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв" (дослівно: "благодіян-ня"). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX--X ст. на-були характер феоду (лену), тобто спадкового володін-ня, пов'язаного з обов'язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширен-ню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав, звичайно, і політичні цілі. Він сподівався прив'язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомо-гою бенефіціальної системи розраховував створити за-мість пішого селянського ополчення, що занепало, боє-здатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення голов ної військової сили, що підкреслювало його неповноправ-не становище в державі;

по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпа-ченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконува-ли на його користь панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходи ти до цієї форми пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду Франкського королівства.

На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу, що було однією з її цілей Карл Мартелл і його наступники значно розширили кор-дони Франкської держави і домоглися тимчасового по-силення центральної влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741--768) врегулював взаємовідносини з! церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелл. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою, церквою та її главою -- Папою Римським.

Утиснутий лангобардами, папа всі свої надії покла-дав на допомогу франків, тому він санкціонував захоп-лення Піпіном королівського титулу. У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастир, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закли-ком папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського короля Айстуль-фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колиш-нього візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави є сучас-ний Ватикан, розташований всередині міста Рима.

Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого.

Час найбільшої могутності Франкської держави при-падає на правління сина Піпіна Короткого -- Карла Великого (768--814), що став героєм багатьох легенд, оповідань і пісень. Сучасників вражала його кипуча, невтомна енергія, здатність вникати у всі деталі управ-ління державою, у справи адміністрації, господарства, військові, дипломатичні, справи освіти тощо. За описах сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міц-ної статури. Для свого часу він був досить освіченою лю-диною -- цікавився літературою і поезією, зокрема ан-тичною, знав латинську і грецьку мови, хоч писати так і не навчився.

Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. У результаті походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений пре-столу, а його володіння приєднали до Франкської дер-жави.

Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успіш-ним: дійшовши до Сарагоси, франки вимушені були повернути на свою територію ні з чим. Цей невдалий по-хід став пізніше сюжетною основою середньовічного французького рицарського епосу "Пісня про Роланда".

Надалі франки методично просувалися на південь від Піренеїв. У 801 р. в арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої становили головним чином баски і наварці.

За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія.

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії і розділив цю область на графства. Разом із Баварією н орбіту франкського впливу потрапила і залежна раніше від неї Карінтія (Хорутанія) -- область, населена слов'янськими племенами хорутан (словенців).

Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави. Почали-ся затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів, розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов'ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-паннонського кордону.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході дійшли те-пер до Барселони і середньої течії Ебро, на сході -- до Ельби (Лаби), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину Італії.

За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності, що стояли на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий кон-флікт між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя Карл обрав постійним місце-перебуванням свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і по-дальших захоплень. На північному заході було створе-но Бретонську, а на південному заході -- Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство.

На протязі всього східного кордону імперії -- від Балтійського до Адріатичного моря, франки межували зі слов'янськими племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських сло-в'ян: ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Ду-наю йшли володіння чехів і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов'янські племена -- хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити датчан від сло-в'ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов'янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка, що доходила до Віденського лісу, ядра майбутньої Авст-рії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фріульською маркою, що прикривала Північну Італію.

На початку IX ст. Карл користувався великим впли-вом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірланд-ських князів; імператор Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям імперії прихову-валася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона булі надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.) до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги, лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і авари нарешті, кельти (нащадки бритів) у Бретонській марці.

Всі ці племені і народності економічно ю були по-в'язані одне з одним, розмовляли різними мовами і пе-ребували на різних стадіях розвитку феодалізму.

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний різ туди, де виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої те-риторії. З часом утримувати завойовані племена і народ-ності ставало все важче. Неміцні, суто зовнішні зв'язки між окремими частинами імперії розірвались через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної

Європи.

Завершення в основному процесу феодалізації при-звело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за відсут-ності економічної та етнічної єдності між ними було мож-ливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів -- бенефіціаріїв, підтриму-вали королівську владу. Коли до середини ІХ ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, пози-ція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежним від неї; дрібні та середні феодали, стаючи їх васалами, були на-багато тісніше пов'язані з магнатами, ніж з главою дер-жави -- королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла Великого -- Людовік Благо-честивий (814--840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до трива-лих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали до-говір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселен-ня французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуван-ню трьох сучасних держав Західної і Центральної Євро-пи -- Франції, Німеччини, Італії і, відповідно, трьох народів: французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого -- Карл за прізвиськом Лисий (840-- 877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона -- Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької мови.

Середній з братів--Людовік Німецький (849--875) -- заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовля-ло на німецьких діалектах. Це королівство стало нази-ватися Франкським, а пізніше -- Німеччиною.

Старший син Людовіка -- Лотар (840--849), згідно з Верденським договором, зберіг за собою імператорсь-кий титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з'єднання осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною іта-лійської народності.

Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). -- Минск : Харвест, 2001. -- 512с.

Отредактировано Grisha (2009-07-28 13:22:39)

0


Вы здесь » Aquilon » Історична книга » Військо Каролінгів