Андрій Пехник
Пригоди шляхетного лицаря сера Ланселота Болотяного
Одного року, як завжди на Святвечір, сиділо все звитяжне лицарство короля Арматура на чолі з ним самим навколо Круглого столу і терпляче чекало, коли ж, згідно давнього звичаю, з’явиться провісник нової пригоди, що повинно було служити сигналом до початку вечері. Настрій у всіх був препоганий, бо вже минуло восьме березня, а приводу починати вечерю все не було.
І ось нарешті за вікном почувся тупіт.
- Це може бути тільки він, - тихо сказала королева Машингвера, потупивши свої прекрасні очі, і щоки її зайшлися рум’янцем під товстим шаром штукатурки, що осипалася зі стін старовинного замку. Королева мала всі підстави радіти, бо вимушена дієта пішла їй лише на користь: вперше за останні сорок років вона знову стала важити менше двохсот фунтів.
Не минуло й двох хвилин, як у залу увірвався загальний улюбленець сер Теревень Жартівник. Весь сяючи, він радісно вигукнув:
- Ви що, ще не починали вечеряти? От чудово! Спасибі, хлопці - я знав, що ви справжні друзі! За це я розповім вам новий анекдот! Отож слухайте: один проповідник...
Закінчити фразу він не встиг, бо сер Персиковаль, не зумівши стримати справедливе розчарування, розбив йому голову Погибельним стільцем, що з дня трагічної смерті сера Галанта самотньо стояв у кутку, від’єднаний від електромережі.
Винісши тіло бідолашного сера Теревеня, всі знову терпляче заходилися чекати. Не минуло й двох тижнів, як під вікнами Кемелотського замку почулися могутні звуки мисливського рогу. За кілька хвилин до зали вбіг селянин з порепаними руками та ногами і великими квадратними очима, що виділялися поміж благородними рисами його обличчя. За ним гналися вартові, сурмлячи у мисливський ріг і гукаючи: “Ату його! Ату! Кусь! Кусь! Гав!”.
Селянин підбіг до Круглого столу і припав до ніг короля Арматура, що лежали на цьому столі:
- О вельможний повелителю логрів, огрів, ельфів, гоблінів, гномів, переможцю драконів, духів та чемпіонату світу з бігу від ворога 326 року! До твоїх ніг припадаю і прошу великої твоєї милості!
- Хто ти і чого просиш? - запитав король Арматур, владним жестом зупиняючи вартових і підморгуючи їм.
- Я приніс тобі те, про що ти давно вже мрієш! - відповів селянин.
- Підшивку журналу “Плейбой”?! - пожвавішав король Арматур і радісно підстрибнув у своєму кріслі так, що велика прикрашена рубінами, смарагдами та просмоленим пір’ям корона королівства логрів сповзла йому на ногу.
Поправивши корону, король Арматур вже спокійніше перепитав:
- Невже ти справді приніс те, про що я давно вже мріяв?
- Так, о повелителю! Я приніс тобі те, без чого не можна починати щорічну святкову вечерю лицарів Круглого столу. Я приніс тобі пригоду.
- Так, пригода справді була кумедна, - погодився король Арматур. - Давно я так не сміявся, як тоді, коли оці гультіпахи-стражники ганялися за тобою навколо столу. Ну добре, посміялися і годі. Повісити його! - кивнув він стражникам.
Селянин запротестував:
- Але ж у легендах все інакше. Згідно легенди, ти повинен би нагодувати мене, обдарувати золотом та коштовностями і відпустити на всі три ці, як їх... словом, на всі сторони. Принаймні так було у всіх легендах про лицарів Круглого столу, які я чув!
- Еге ж, - погодився король Арматур. - Засоби масової інформації - велика сила, якщо вміти ними правильно користуватися. Колись це називатиметься паблік рілейшнз, або ж формуванням громадської думки.
- Але ж я ще не розповів, у чому полягає ота пригода!
- То це ще не все? - засмутився король Арматур. - Ну, то давай, розповідай швидше, що там у тебе - дуже вже їсти хочеться.
- Мені теж, - підтакнув селянин. - То мене як, погодують?
- Погодують, погодують, тільки розповідай швидше.
Селянин почав свою розповідь:
- Нещодавно у лісі поблизу нашого села з’явився страшний дракон. Через нього у нас зовсім життя не стало!
- Він що, викрадає свійську худобу? - втрутився сер Клей.
- Ні, ну що ви ... - усміхнувся селянин.
- Витоптує ваші посіви, - здогадався сер Гектар, що носив прізвисько Зелений.
- Та ні, він же й ходити до пуття не вміє, - заперечив селянин.
- А, розумію, - здогадався король Арматур. - Він викрадає юних дів. Цих, як вони називаються, селянок. І змушує їх до знемоги та застуди танцювати навколо нього у голому вигляді. Вгадав?
- Не зовсім. Він спить.
- Спить? - замріяно перепитав король Арматур. - Це завжди було моєю мрією: юні незаймані діви, ці, так би мовити, селянки, що ...
- Та ні, ви мене не так зрозуміли, - перебив його селянин. - Він спить сам у своєму гнізді. Весь час спить.
- Сам?! - розчаровано потягнув король Арматур. - Несерйозно якось. А ще драконом називається. Ну, а вам то яка від нього шкода, якщо він весь час спить?
- Велика, - зітхнув селянин. - Через його безперервне хропіння ми ні вдень, ні вночі не можемо заснути. Отож наші селяни відрядили мене у Кемелот, аби хтось із ваших круглих ... тобто, я мав на увазі, хтось із відважних лицарів Круглого столу допоміг нам у нашій біді і визволив нас від клятого дракона.
- Зрозуміло, - кивнув король Арматур.
Потім, розпитавши у селянина дорогу до його села, король Арматур кивнув стражникам:
- А тепер можете його повісити.
- Але ж ми так не домовлялися, - знову запротестував незговірливий селянин, якого й цього разу щось не влаштовувало. - Мені ж обіцяли, що мене нагодують!
- Гаразд, - добродушно погодився король Арматур. - Обіцянок потрібно дотримуватися. Отож спершу нагодуйте його!
Стражники потягли селянина, що відчайдушно пручався і впирався, на кухню. Усміхаючись лагадною королівською посмішкою, король Арматур розпорядився:
- Нехай придворний трубодур сер ля Ляфа до завтра складе баладу про точне дотримання мною лицарського слова, використовуючи як прообраз сьогоднішній прецедент.
Після цього всі присутні заходилися вечеряти.
Закінчивши вечеряти, король Арматур поважно підвівся зі свого сидіння, розправив плечі і громовим голосом запитав у присутніх лицарів:
- То хто, панове, хоче взяти собі цю пригоду?
Бажаючих не виявилося. Король Арматур перепитав ще і ще раз. Врешті він почав втрачати терпіння:
- Востаннє питаю: хто хоче взяти собі цю пригоду? Невже на старості літ мені самому доведеться взяти у руки меч і вирушити визволяти від страхітливого дракона селянські посіви, свійську худобу та незайманих цих, як їх там... словом, дів.
Почувши про дів, королева Машингвера смикнула короля Арматура за рукав, аж бідолаха сів:
- Нікуди ти не поїдеш, розпусник! Теж мені Казаностра знайшовся! Нехай до дів їде хтось інший!
Почувши про дів, а особливо бажаючи догодити королеві Машингвері, з місця підвівся юний сер Гальмейн. Він був наймолодшим серед лицарів Круглого столу, на щоках його ще не встиг пробитися пушок, на губах і під носом - висохнути молоко і не лише молоко. Отож лише його одного ще могла спокусити дана пропозиція.
- Мій королю! - гучним голосом пропищав він. - Нехай ця пригода буде моєю!
- Нехай, - неохоче погодився король Арматур.
Того ж таки дня, одягнувши завеликі на три розміри батьківські лати і попрощавшись з улюбленими іграшками, сер Гальмейн вирушив у путь, а всі інші лицарі сіли терпляче чекати його повернення.
Довго їхав сер Гальмейн. Їхав він дев’ять днів і три ночі, і врешті приїхав до того села, звідки був отой впертюх-селянин. Хибно розміркувавши, що діви можуть і почекати, вирішив сер Гальмейн спершу розправитися з драконом. Приїхав він до лісу, і знайшов у ньому дерево, на якому знаходилося гніздо дракона. І засурмив сер Гальмейн під гніздом дракона у свій бойовий ріг. Дракон спросоння перелякався, впав зі свого гнізда на сера Гальмейна і роздушив його.
Коли звістка про трагічну загибель сера Гальмейна досягнула Хамелоту, всі лицарі дуже засмутилися, а королева Машингвера навіть заплакала, бо ж, як-не-як, якби не сер Гальмейн, до дів міг поїхати сам король Арматур.
Посумувавши для пристойності деякий час, відважні лицарі заходилися радитися, кому ж їхати визволяти бідолашних невиспаних дів він драконового хропіння. Їхати цього разу не хотів ніхто, бо ж кожен досвідчений лицар розумів, що від невиспаних дів користі небагато.
Врешті на подвиг вдалося підбити старенького сера Бармалейна, лицаря Синьої Бороди. Поїхав він, і його теж підступно роздушив спросоння ниций дракон.
Після цього лицарі ще більше засмутилися, і підбити когось з них на подвиг не вдавалося. І от, коли королева Машингвера вже почала втрачати надію відрадити короля Арматура від поїздки до юних дів (знаючи свого чоловіка, вона не сумнівалася, що дракона той залишить на потім), підвівся зі свого місця сер Ланселот Болотний, який щойно повернувся з походу на Гамбург.
Сер Ланселот розправив свої могутні плечі і відкинув пасмо золотистого волосся сера Гарета зі свого лисого чола. І такий прекрасний він був у цю мить, що всі присутні, і навіть король Арматур, мимоволі ним замилувалися, а серце королеви Машингвери затріпотіло так радісно, що вона вже більше не заперечувала проти поїздки короля Арматура до юних дів, а тим більше до дракона.
- О мій королю! - промовив сер Ланселот Болотний. - Дозволь, нехай ця пригода буде моєю!
- Охоче дозволяю, - милостиво кивнув король Арматур. - Тільки не забудь, крім юних дів, навідати і дракона.
І вирушив сер Ланселот Болотний у путь. Довго їхав він, і приїхав зовсім не туди, куди треба було. Тоді розпитав дорогу і поїхав туди, куди треба було, але не зовсім у той бік. І довго він отак їздив, аж поки помилково не втрапив туди, куди треба.
Під’їхав сер Ланселот до дерева, на якому знаходилося гніздо драконове, спер свого списа на кущ і почав розглядати знизу дракона. А тоді від’їхав про всяк випадок подалі і засурмив у свій бойовий ріг. Ниций дракон знову застосував свою стару хитрість, вирішивши спросоння роздушити сміливця, однак напоровся на забутий унизу спис і здох.
Замалювався сер Ланселот біля переможеного дракона, відіслав портрет королеві Машингвері у Кемелот, а сам поспішив до дів. Але, як і передбачали досвідченіші лицарі, невиспані діви вартували небагато, отож сер Ланселот під тиском невблаганної долі та вируючих гормонів змушений був вирушити на пошуки нових пригод.
Довго він їхав чи коротко... словом, якщо казати коротко, то довго, аж врешті приїхав до якогось села. І стрівся серові Ланселоту якийсь селюк з порепаними ногами, обличчя якого, як і обличчя першого селянина, відзначалося благородством (певно, він теж був наслідком певних феодальних привілеїв). Однак, на відміну від першого селянина, у цього очі чомусь зовсім не були великими чи квадратними.
- Гей, ти! - ввічливо звернувся до селянина сер Ланселот, - А чи немає у вас десь тут поблизу якихось прекрасних незайманих дів чи принаймні жіночого монастиря із сумнівною репутацією?
- Ні, о вельможний сер! - шанобливо відповів селянин. - Монастир у нас лише один, чоловічий, і належить ордену братів-рогатинців, а тому незайманих дів у нашій окрузі теж давно вже немає. От хіба що...
- Хіба що що?! - нетерпляче перебив селянина сер Ланселот.
- Чував я від свого батька, що його дід колись, полюючи у лісах нашого володаря короля Арматура (без дозволу, звісно), заблукав і натрапив у лісі на старовинний замок. А у тому замку він побачив у вікні прекрасну діву, прекраснішої від котрої він ніколи не бачив ні до того, ні тим паче опісля (бо його одразу ж після повернення повісили за браконьєрство). Він намагався розпитати про неї слуг, однак ті не хотіли йому нічого розповісти. Отож він довідався лишень про те, що ця прекрасна діва у своєму старовинному замку чекає на лицаря, достойного її незрівнянної вроди. Багато відважних лицарів сваталося до неї, однак всі вони отримали відмову, бо не знайшлося серед них жодного, слава і подвиги якого вартували б кохання прекрасної діви.
- Я здобуду її кохання, - рішуче мовив сер Ланселот, і, про всяк випадок рубонувши балакучого селянина своїм лицарським мечем, аби той нікому більше не вибовкав історію про прекрасну діву, заглибився на своєму коні у таємничий ліс.
Їхав він довго і нудно, і врешті під’їхав до загубленого в гущавині старовинного замку. Виїхав сер Ланселот на підйомний міст і засурмив щосили у свій лицарський ріг[1]. І вийшов до нього старенький сенешаль, що був у замку одночасно ще й мажордомом, а заодно і вісьмома слугами (бо всі решта вже померли, крім наймолодших кухарчуків). І сказав серові Ланселотові старенький сенешаль:
- Ласкаво просимо, о відважний лицарю, у замок Марафет. Моя господиня, леді Марафет, саме приводить себе у відповідність до свого прізвища, тобто я мав на увазі - титулу, і зараз спуститься. А поки що - почувайте себе як удома.
Послухався сер Ланселот поради старенького сенешаля і спробував поводитися як удома: копнув кота, надавав потиличників кухарчукам і спустив зі сходів діжку разом з мірошником, що у ній ховався. Однак звичне умиротворення від почуття виконаного обов’язку чомусь не наступало. На душі у сера Ланселота було так само неспокійно.
“Щось тут не так!”, - відчув відважний лицар. - “Щось у цій історії мені не подобається!.. Але що?..”
Врешті повернувся старенький сенешаль. Він виструнчився біля дверей і під звуки фанфар та фанер урочисто оголосив:
- Її світлість леді Марафет - прекрасна діва однойменного замку!
Двері поважно відчинилися, і у них з’явилася одягнена у вишукані шати з дорогої заморської тканини sea-tets леді Марафет. Поглянув сер Ланселот на прекрасну діву і зомлів від споглядання її предвічної краси. Згодом отямився і вигукнув шанобливо (так, принаймні, стверджував потім сенешаль):
- О ні, я не достойний такої краси! Прощавайте, бабусю!
З цими словами, не слухаючи заперечень, сер Ланселот вистрибнув через вікно просто на спину свого вірного коня, і тільки красуня його і бачила. Отож їй залишилося хіба що сидіти у своєму замку і виглядати його наступну сотню років, а може, й більше.
За кілька днів шляху від місця героїчної перемоги над драконом сер Ланселот побачив незнайомого лицаря у плямистому обладунку, що стояв біля придорожніх кущів спиною до дороги. Спинивши свого баского коня, сер Ланселот ввічливо запитав:
- Хто ти, о Плямистий лицарю?
- Я не Плямистий лицар, - зі стриманою гідністю проказав незнайомий лицар, обертаючись. - Я не був плямистим, допоки ти не проїхав і не заляпав мене. А взагалі я білий і чистенький.
- А хто твоя дама, о Плямистий, чи то пак, Білий лицарю? - гречно поцікавився сер Ланселот.
- Моя дама - незрівнянна Ахінея Тобольська, - відповідав йому Плямистий лицарю.
- А чи визнаєш ти, о Плямистий, чи то пак, Білий лицарю, що моя дама незрівнянно даміша за твою? - згадавши про правила куртуазної ввічливості, запитав сер Ланселот.
- А хто твоя дама, о незнайомий лицарю? - у свою чергу запитав Плямистий лицар.
- Це - велика таємниця, - галантно відповів сер Ланселот. - І взагалі - це не твоє лицарське діло.
- В такому випадку звісно, що не визнаю.
- Тоді давай битися.
- Давай, - неохоче погодився Плямистий лицар.
І билися вони три дні і три ночі, і розлетілися у них мечі в різні боки. І стали вони битися щитами. І розлетілися у них так само і щити на третій день. І стали вони битися порожніми мішками, і порвали свої мішки. І стали вони битися мокрими підштанниками, і ті теж порвали.
Побачили тоді доблесні лицарі, що немає вже іншої ради, і почали вони битися лобами. І виявилося чоло сера Ланселота Болотного міцнішим, і завдав він Плямистому лицареві фатального удару.
Обійнялися вони по-дружньому, як доблесні вороги, і сказав сер Ланселот Плямистому лицареві:
- Ти був достойним супротивником, о Плямистий, чи то пак, Білий колись лицарю. Я буду тепер всім зустрічним переповідати, як достойно ти бився зі мною. Отож відкрий-но мені своє ім’я, о Плямистий, чи то пак, Білий лицарю.
І відповів йому Плямистий лицар:
- Спасибі тобі, о мій благородний супротивнику, за добре слово, а звати мене дон Капот Ломацький, я син данського короля Клавдія від мадам Адьюлтер. А хто ти, о могутній незнайомий лицарю, що переміг мене у чесному двобої?
- А я, - відповів йому засмучено сер Ланселот Болотний, - сер Ланселот Болотний. Ім’я своє я отримав через те, що виховала мене леді Німуе Гідравалонська, володарка Лернейського болота. Мій покійний батько, сер Баранбаранбуц Сильний, був добрим знайомим мадам Адьюлтер.
- Братику! - розчулено заплакав Плямистий лицар. Доблесні лицарі обійнялися, і Плямистий лицар тихо помер у могутніх обіймах сера Ланселота. А сер Ланселот, оплакуючи його, поїхав далі шукати виходу своїм гормонам, і врешті дістався таким чином аж до Хамелоту. І почалися у них з королевою Машингверою нові пригоди, що згодом призвели до загибелі Круглого столу.
Але це вже - зовсім інша історія.
[1] Мається на увазі псевдомузичний інструмент, а не наслідки невдалого шлюбу (Прим. оповідача).
